Читать онлайн книгу "Смарагдова Сага"

Смарагдова Сага
Andre Pass


Сучасний мiстичний Киiв. Джини, вiдьми, перевертнi та iншi представники паранормального свiту живуть серед людей таемним життям. Класичне протистояння ангелiв та демонiв – це не протистояння добра та зла. Це вiйна за владу над людством. Головнi героi – демон Алексiос та звичайний хлопець Ден – займаються пошуками втiкачiв з Пекла. Товаришi стають свiдками подiй, якi можуть призвести до загибелi людства. Разом з iншими героями iсторii вони розгадують загадки, мандрують свiтами та вступають у боротьбу з могутнiми силами, аби врятувати свiт. На сторiнках роману читач вiдвiдае знайомi мiсця столицi, занурившись у захоплюючi фантастичнi пригоди, наповненi вiдсилками до поп-культури.





Andre Pass

Смарагдова Сага





Роздiл 0


Усе подвiр’я старого чоловiчого монастиря було вкрите яскравою помаранчевою ковдрою. Безжальне полум’я жадiбно поглинало все, що траплялося на шляху. Густий чорний дим великим стовбуром виривався з вибитих вiкон. Залишивши вiд головноi будiвлi монастиря розжаренi кам’янi руiни, вогонь охоплював невеликi добудови та дерева, що тихенько потрiскували пiд його абсолютною владою.

Всюди з криками снували монахи в обгорiлих рясах. Розлюченi й наляканi вони, здавалося, не звертали уваги на пожежу. Деякi з них блокували дверi, щоби решта ченцiв не змогли покинути окутанi полум’ям примiщення, iншi хапали все, що траплялося пiд руку та билися, штовхали одне одного у вогонь. Хтось стояв у шоковому станi, спостерiгаючи за безладом, що коiвся навколо, хтось непритомнiв, задихаючись димом. Деякi ченцi тiкали якомога далi вiд цього мiсця, пробiгаючи повз незнайомця, що стояв бiля ворiт та споглядав на цей хаос. На його бiлоснiжнiй сорочцi та чорному пiджаку не було слiдiв анi попелу, анi кiптяви.

– Amazing… – захоплено прошепотiв вiн сам до себе.

Вiд монастиря, до ворiт, повз полум’я та здичавiлих монахiв наближалася молода невисока дiвчина. На ii розiрвану брудну весiльну сукню, руде коротко стрижене розтрiпане волосся та вимазане косметикою обличчя падав попiл.

– Усе готово. Як ти й хотiв, – сказала вона, коли наблизилася до незнайомця.

– Дякую. Ти чудово впоралася, – вiн ще раз iз насолодою оглянув подвiр’я. – Заслужила свою винагороду.

Незнайомець передав дiвчинi чорний рюкзак.

– Я уявляла чорний кейс, як у кiно.

– Кейси давно вийшли з моди. Тим бiльш, рюкзаки практичнiшi. За рогом на тебе чекае авто. Тебе вiдвезуть, куди накажеш, усе оплачено. Не раджу в такiй сукнi з купою грошей гуляти мiстом. Зайва увага тобi нi до чого. А зараз йди звiдси, не варто, щоб тебе бачили тут.

Дiвчина направилася до авто.

– Хей, красуне! – гукнув ii незнайомець.

– Що iще?

– Ось, тримай.

Вiн кинув iй старовинну золоту монету.

– Що це за антикварiат?

– За твою допомогу я винен тобi послугу. Тримай монету в себе та просто поклич, коли потребуватимеш моеi допомоги. Такий собi, маленький бонус.

– Непоганий бонус.

Вона махнула йому рукою та зникла за рогом.

Незнайомець залишився на самотi, продовжуючи спостерiгати за божевiллям, що творили монахи.

Поряд з’явився чоловiк. Його класичний костюм виблискував своею бiлиною.

– Що ти накоiв, Алексiосе? – роздратовано запитав вiн.

– Ухти! Сам Турiель зглянувся спуститися зi свого яблуневого саду. До речi, ти менi якраз потрiбен. Мене вже кiлькасот рокiв турбуе одне питання, – Алексiос дiстав невеличку голку з кишенi. – Скажи, скiльки ангелiв помiщаеться на кiнчику голки?

На мить Турiель затримав свiй суровий погляд на спiврозмовнику, але швидко заспокоiвся, проiгнорувавши жарт, змахнув рукою та полум’я вмить згасло.

– Це наша територiя, демон. Не варто сюди було лiзти. Нам не становить труднощiв усе виправити.

– Газончик ви швидко пiдрiвняете, а от люди… цi монахи стали ляльками мого невеличкого театру. Одна столова ложка наклепiв, жменька iнтриг пiд кисло-солодким соусом брехливих чуток – рецепт iдеального розбрату, якому б позаздрив сам Гордон Рамзi. Цi душi тепер належать нам. Скiльки iх тут тусувалось? Сотнi двi? Поглянь, вони вбивають один одного, непритомнiють, тiкають звiдси, але нiхто не молиться до небес.

– Тобi доведеться вiдповiсти за це неподобство.

– А що ви менi зробите, пернатий? Правило кровi, remember? Ви не можете, навiть залоскотати мене до смертi, що вже казати про iнше.

У руцi демона з’явився наполовину наповнений келих.

– Вип’емо за перемогу? – запропонував бiс.

Ангел не вiдповiв.

– Не дуже й хотiлося, – Алексiос зробив ковток.

– Чи не занадто ти зарозумiлий, як на шавку, що лише виконуе накази свого хазяiна?

– Амбiцii. Чув про таке?

Вдалинi почулися звуки пожежних сирен. Демон глянув на годинник.

– Щось засидiвся я тут iз тобою. Час менi вже йти, вислуховувати похвалу вiд колег. Розважайтеся, хлопцi. Bon appetit!

Вiн кинув ангеловi червоне яблуко i зник.

Турiель мовчки спостерiгав за хаосом на подвiр’i чоловiчого монастиря. Вiн шкодував, що не здатен власноруч покарати нахабного бiса. Сьогоднi на небесах його чекатимуть лише клопоти. Ще довго вiн вислуховуватиме звинувачення в тому, що не помiтив присутностi демона в монастирi. Тим голодним гiенам лиш дай привiд поставити пiд сумнiв його роботу. А чим займалася вiдповiдальна варта? А пророки небеснi? Куди дивилися вони? Нiкого не хвилюе, що монастирiв десятки тисяч у свiтi. Одному ангеловi за всiма не вгледiти, але вiдповiдальнсть лише на його плечах. Така доля того, хто виконуе обов’язки керiвника. Не бiда. Найважливiше зараз – це вирiшити долю Алексiоса. Потрiбно спросити з бiса найвищу цiну за свою нахабнiсть.

На подвiр’i з’явилася група ангелiв. Одягненi вони були в однаковi синi комбiнезони.

– Ми подбали про пожежникiв, пане, – доповiв один iз них.

– Зачистити тут усе. І негайно скликати збори, – суворо скомандував Турiель i вiдправився на небеса.




Роздiл 1


Як i будь-яка iнша столиця свiту, Киiв – мiсто контрастiв. Шумнi, перевантаженi шляхи Харкiвського масиву чи проспекту Перемоги переходять у тихi, затишнi вулички Подолу, якi так любив Данiель. Вiн прожив тут багато часу, i, здавалося, кращого мiсця не знайти.

За багато столiть Данiель достатньо працював, щоби дати собi змогу побайдикувати кiлька десяткiв рокiв. Чим вiн, власне, i займався.

Ранок, коли його вiдпочинку прийшов кiнець, почався, як не дивно, з будильника.

– От халепа, проспала! – З лiжка скочила й почала енергiйно збирати розкиданий одяг дiвчина. Чорне довге волосся злегка прикривало оголенi груди. – Лиш би вiн ще не приiхав. Лиш би не приiхав…

Вона щебетала так швидко, що ii напiвшепiт нагадував молитву.

– Як я могла проспати?

Данiель не мiг пригадати ii iм’я, хоча, не дуже й намагався.

Пронизливий звук будильника наполегливо випробовував терпiння.

– Та вимкни його вже! – гаркнув вiн.

– Ага, зараз.

Дiвчина провела пальцем по екрану смартфона, припинивши набридливий писк.

Нарештi.

– Потрiбно викликати таксi, – тихо сказала вона.

– Бiля входу в готель iх багато, тобi не доведеться чекати, – пробурмотiв Ден, усе ще лежачи в лiжку.

Вiн сподiвався, що це допоможе iй швидше забратися звiдси i припинити метушню.

– Дiйсно. Дякую.

Вона на диво швидко вдяглася й направилася до виходу, зупинившись на мить.

– Було весело. Дзвони, коли що.

– Коли що… – тихо мовив хлопець iй услiд i повернувся на бiк, ховаючись пiд ковдрою вiд осiнньоi прохолоди, що проникала крiзь вiдчинене вiкно готелю.

Прокинутись о восьмiй ранку – грiх, який вiн не мiг собi дозволити.

Щойно гостя пiшла, кiмната наповнилася шумом гучних оплескiв. Урочистим тоном, притаманним Майклу Бафферу,[1 - Майкл Баффер (Michael Buffer) – професiйний коферансье. Вiдомий тим, що затягуе звуки про оголошеннi спортсменiв.] голос, який Ден упiзнав би з тисячi iнших, промовив:

– Ladies and Gentlements! Зустрiчайте! Неперевершений, феноменальний, я!

В кутку пiд самою стелею в повiтрi вiн побачив свого найкращого друга Алексiоса. Пафосно розвiвши руки в рiзнi боки, демон спускався уявними сходами.

– Схилiться, смертнi, перед величчю найпопулярнiшоi персони пекла! Бо iм’я менi… – його монолог перервала подушка, що поцiлила прямо в голову.

– Досить кричати!

Оплески миттю стихли. Демон замовк.

Ден пiдiйшов до старого товариша та по-братерському обiйняв.

– Привiт, друже! Який я радий тебе бачити!

– Я теж, братику! Скiльки ми не бачилися? Рокiв так, дохренiлiон? – Демон засмiявся, пiсля чого продовжив. – Сьогоднi знаменний день. Моi демонiчнi авантюри почали приносити плоди. Сам Його Величнiсть похвалив мене, зауваживши, що такi неординарнi кадри потрiбнi зверху. Хм… чи знизу… ну, якось так, коротше… тож мене чекае пiдвищення, i'm sure, bro. – Алексi рiзко обернувся навколо своеi осi, нiби в танцi, i клацнув пальцями. На столику бiля лiжка з’явилися двi чарки, що ряснiли рiзними кольорами налитих у них напоiв. – Опаньки! Шоти пiд’iхали.

Бiс передав одну порцiю другу.

– Ти розумiеш, що вiдбулося? Твiй покiрний слуга втер носа всiм надутим пекельним цуценятам. І з ким же, як не з найкращим другом, я хочу вiдсвяткувати цю подiю.

– Чудово! – радiсно вигукнув Ден.

– Влаштуемо пекельно круту вечiрку, my friend!

– О, да! Я сумував за нашими вечiрками!

– Я теж.

Раптом роздався звук церковних дзвонiв. Демон дiстав телефон та присвиснув, прочитавши повiдомлення.

– Ухти, схоже робота кличе, – мовив Алексi. – Моi нишпорки помiтили пiдозрiлу активнiсть неподалiк.

– Ти що, i досi займаешся розшуком пекельних дезертирiв?

– Так… чесно кажучи, пiсля того, як нашi шляхи розiйшлися, я взяв невеличку вiдпустку на користь iншоi перспективноi справи. І, як виявилося, не прогадав.

Демон сховав телефон у кишеню пiджака.

– Слухай, а не хочеш зi мною? Як у старi добрi часи.

– Чому б нi? Нiяких планiв на сьогоднi не маю.

– От i чудово. Suit up, мiй друже! Ми вiдправляемось на полювання. Наче брати Вiнчестери,[2 - Брати Вiнчестери – персонажi популярного телесерiалу «Надприродне» («Supernatural»).] – посмiхнувся Алексi.


* * *

Турiель радiв, що в Раю нiколи не було ночей. Вiн обожнював сонячне свiтло, а великi вiкна в залi для зборiв давали змогу насолодитися ним сповна. Але сьогоднi було не до насолод. За столом зiбрались усi ангели виконавчого устрою та представники влади Раю. Вершки небес. Елiта. Розбещенi самозакоханi виродки. Турiель ненавидiв добру бiльшiсть присутнiх i з радiстю зачинив би iх у тортурних кiмнатах, як вони того заслуговують. Але без цих зарозумiлих покидькiв йому не впоратися з устроем небес. Принаймнi, поки що. Батькiв трон порожнiй i допоки вiн не знайде його, вони потрiбнi.

– То що ми тут розводимо балаган? – запитав один з ангелiв. – Демон навiв трохи шороху. От i вся iсторiя.

Вiн сидiв, розвалившись на стiльцi, схрестивши ноги на столi, демонструючи присутнiм блискучi бiлi туфлi.

Турiель спрямував суровий погляд на зухвалого ангела.

– «Навiв шороху»? Здаеться, Мелькiаль, ти зовсiм не усвiдомлюеш серйозностi того, що сталося. Алексiос сiмдесят рокiв схиляв на бiк Пекла наших ченцiв, а пiд кiнець просто знищив монастир, – вiн перейшов на крик. – Сiмдесят рокiв! Це величезна кiлькiсть вiруючих людей, яка наповнювала небеса життедайною енергiею. А тепер ця енергiя перенаправлена в Пекло. І ти називаеш це «навiв шороху»? Раджу тобi стулити пельку й не тявкати зайвого! І прибери своi кривi ноги зi столу, доки я не вiдiрвав iх, нiкчемо!

Мелькiаль прибрав ноги та сiв рiвно.

– Слухай, Турiелю, – вiн мовив спокiйно та обережно, пiдбираючи кожне слово. – Я не маю вислуховувати твоi образи. Не моя провина, що ти майже столiття не помiчав бiсову аферу. Ти – вiдповiдальний за благополуччя небес, тому не зривай на мене злiсть через власнi помилки.

– Притримай язика, – мовив до Мелькiаля ще один ангел.

– Не варто, Закуме, дякую, – зупинив його Турiель. – Я сам впораюсь.

Вiн пiднявся та оглянув присутнiх.

– Витiвка Алексiоса, безумовно, болючий удар. Його наслiдки нам ще довго розгрiбати. Але вiн мае вiдповiсти за те, що вчинив. Тому я пропоную скористатися послугами найманцiв.

– Ти пропонуеш вбити демона? – запитав один за ангелiв.

Турiель кивнув у вiдповiдь.

– Варто мати на увазi, що якщо найманцi не впораються, це призведе до небажаних наслiдкiв.

– Що ти пропонуеш, Кервiель? – поцiкавився Турiель.

– Я не маю iдей, проте вважаю Алексiоса гiдним суперником. Сумнiваюся, що найманцi з ним впораються.

– Я знаю, хто впораеться, – мовила Ейна. – Орден Наглядачiв.

– Згоден, – пiдтримав ii Закум. – Краще за них нiхто не впораеться.

– Це ризикована справа, – сказав Асаф. – Не варто гарячкувати, бо можемо спровокувати вiйну й понести небажанi втрати з нашого боку.

– Вiйна мiж нами й так тягнеться роками, – гнiвно заперечила Кальмiя. – Негiдник мае бути покараним.

– Якщо наш план буде не бездоганним i Алексiос матиме бодай один шанс на удар у вiдповiдь – вiн неодмiнно ним скористаеться, – висловився Тагас. – Демони не славляться своiм братерством, але вони нiзащо не втратять можливостi пролити ангельскоi кровi.

– І що тепер? Дозволяти бiсовим виродкам творити все, що заманеться? – насмiшливо запитав Мелькiаль. – Вiдколи це ми боiмося вiйни з демонами? Вiдколи це ангели взагалi чогось бояться?

– Це не страх, а здоровий глузд! – зiрвавшись на крик вiдповiв Онафiель.

Здiйнявся галас. Кожен вiдстоював свою думку.

– Досить! – гаркнув Турiель.

Вiн витримав паузу, роздумуючи над почутим, пiсля чого сказав:

– Маемо голосувати. Семалiоне, усе готово?

Ангел, одягнений бiлу рясу, який сидiв навпроти Турiеля, не брав участi в дискусii. Нижня частина його обличчя була захована пiд золотаву маску. На столi бiля нього лежав невеличкий мiшечок.

Ангел кивнув у вiдповiдь.

– Тодi розпочинаемо.

Над головами ангелiв засяяли нiмби. Ідеальнi кiльця яскравого свiтла здйнялися вгору, сплелися в дивному ритуальному танцi й занурилися в мiшечок. Семалiон пiдняв долонi над головою, поступово загинаючи пальцi. Коли вiн закiнчив, обидвi руки були стиснутi в кулаки – голоси ангелiв роздiлилися порiвну. Усi присутнi спрямували своi погляди на Турiеля – останне слово за ним i зараз вiн мае озвучити свое рiшення.


* * *

Навiть яскраве сонце не могло врятувати вiд пронизливоi осiнньоi прохолоди, тому Ден та Алексi радiли, що не довелося довго чекати на ганку. Краще сидiти в зручних крiслах, попиваючи гарячу каву, нiж стирчати на вулицi.

– Вона нiколи навiть до магазину не виходила, не повiдомивши менi. Тим паче в нинiшньому станi, – розповiдав господар будинку Валерiй Сергiйович.

Валерiй мав досить занедбаний вигляд. Великi фiолетовi мiшки пiд червоними, захованими за товстi лiнзи окулярiв, очима, не мите кiлька днiв волосся та запущена щетина створювали неприемний портрет.

– Олеся мала от-от народити, – сльози потекли зморщеними щоками.

– Вона зникла вночi? – поцiкавився Алексi.

– Так. Ми лягли в лiжко разом, приблизно об одинадцятiй. Я повертаюся з роботи пiзно. Вечеря, душ i вже нiч. А Олеся… ну, самi розумiете… вона дуже втомлюеться за день. Тому наше спiльне найбiльше бажання увечерi – це сон.

– Коли ви виявили, що дружина зникла?

– Приблизно, о другiй годинi ночi. Я прокинувся, щоби сходити до туалету, а ii половина лiжка порожня. Їi взагалi не було в будинку.

– Ви шукали на подвiр’i?

– Так. Спершу я подумав, що вона пiшла прогулятися, бо Круелли теж не було на мiсцi.

– Круелли? – запитав Ден.

– Наша кiшка. Вона прибилася до нас кiлька мiсяцiв тому. Спала пiд дверима. Спочатку ми пiдгодовували ii, а потiм взагалi вирiшили залишити собi. Олеся шаленiе за «далматинцями».[3 - 101 Далматинець – популярний мультфiльм студii «Disney».] Ми часто переглядаемо фiльми й мультики. У наших планах було завести двох далматинцiв i Олеся жартома казала, що кiшечка буде iхньою Круеллою.[4 - Круелла де Вiль – головний антогонiст мультфiльму «101 далматинець».]

– І кiшка досi не з’явилась?

– Круелла й ранiше неодноразово зникала. Але то бувало всього на кiлька днiв та вона з рештою поверталася. А от Олеся нiколи… – Валерiй знову заридав. – … нiколи не зникала.

Ден поглянув на Алексi. Господар будинку витер сльози.

– У полiцii сказали, що таке бувае. Мовляв, вона засумнiвалася чи злякалася. Це, як вони кажуть, «передпологовий синдром». Але дiдько! Олеся нi за що не пiшла б серед ночi через якiсь там сумнiви.

– То що ж трапилось, на вашу думку?

Валерiй замовк, опустивши погляд до пiдлоги.

– Не знаю.

– Ви телефонували до ii подруг, батькiв? – запитав Ден.

– Так. Їi нiде немае.

– Що ж, дякуемо вам за каву, – мовив демон. – Ми негайно приступимо до пошукiв та повiдомимо вам про результат. Ось моя вiзитка. Раптом, з’ясуеться щось нове, негайно телефонуйте менi.

– Добре. Дякую вам.

Валерiй зачинив металевi ворота, коли вони покинули подвiр’я будинку.

– Навiщо ти дав йому вiзитку з вигаданим номером?

– Просто подобаеться це робити. Як у кiно. Крiм того, вiн нiколи не зателефонуе. То якi думки щодо нашоi справи, my friend?

– Гадаю, це дiйсно викрадення. Але кому i для чого можуть знадобитися вагiтнi? Ще й незадовго до родiв.

– Це елементарно, Ватсон. Заради дiтей. Ти ж знаеш, що цих тварюк тисячi. Хтозна, з чим ми маемо справу.

Ден мовчав, щось вивчаючи на екранi смартфону.

На обличчi демона засяяла задоволена усмiшка.

– Я так сумував за цим, братику.

– Поглянь, – Ден показав екран демоновi. – Це не перша вагiтна жiнка, яка пропадала на цiй вулицi.

– Хм… interesting.

– Але в полiцii прикривають справи, бо за кiлька днiв вони повертаються додому.

– Просто так повертаються самi?

– Так. Дуже дивно.

Алексi здивовано поглянув на товариша.

– То це не викрадення, а просто масовий пологовий психоз?

– Важко сказати напевне. А що, як повертаються зовсiм не тi жiнки? Може, це перевертнi.

– Не думаю. Такi заморочки не про них. Вони не полюбляють складнощiв.

– Згоден.

– То що пропонуеш?

– Навiдаемося до чоловiка останньоi жертви, що повернулася. За тиждень пiсля ii повернення вони розлучилися.

– Ну, що ж, let’s go.


* * *

Зазвичай, трамвай №11, що прямуе своiм звичним маршрутом iз вулицi Йорданськоi до Контрактовоi площi, заповнюеться людьми ще на початку своеi неквапливоi подорожi. Але цього разу вiн iхав порожнiй, минаючи зупинки. Нiхто не звертав уваги на самотнього металевого мандрiвника, що пересуваеться паралельними колiями.

Вмить у трамваi з’явилося шестеро людей.

– Усi зiбралися? – Високий широкоплечий чоловiк, одягнений у довге чорне пальто оглянув вагон.



– От дiдько! – мовив один iз присутнiх. – Знову цей трамвай. Навiщо? Навiщо нам трамвай? Ми не могли зустрiтися у якомусь затишному пабi, наприклад?

– Потерпи, Карнiване! Це не на довго.

Карнiван був схожий на тридцятирiчного брокера з Уолл стрiт у дорогому класичному костюмi. Вiн палив сигару та з незадоволеним виразом обличчя виглядав у вiкно.

– Я знаю непоганий стрип-клуб неподалiк. Може туди? – вiн глянув на жiнку, що стояла поряд. – Перепрошую, ледi.

Вона нiчого не вiдповiла, а лише надiлила його презирливим поглядом.

– Чому ти зiбрав нас тут Олiвiй? – запитала жiнка.

– Я чув, що нашi ряди скоро поповняться. Його Величнiсть збираеться пiдвищити демона середньоi ланки.

– Чув про таке. Алексiос – класний чувак, – сказав Карнiван. – Тусуюся з ним зрiдка. Такий дотепний. Бафомет пiдтвердить, так мала?

Цього разу Бафомет – едина присутня у вагонi жiнка – зарозумiло поглянула на Карнiвана.

– Ми з красунчиком Алексiосом не бачилися вже кiлькасот рокiв. Чхати я хотiла на його дотепнiсть.

– Ти вiдiрвав нас вiд справ через якогось малого? – запитав чоловiк похилого вiку.

– Менi вiн до вподоби, тому я нiчого не маю проти, – продовжував Карнiван. – Вiн, як то кажуть, толковий малий. Це пiдвищення пiде Пеклу лише на користь. То я не розумiю, у чому проблема. Хiба що, ти гадаеш, що в нього стане клепки посунути тебе з твоеi посади.

Олiвiй мовчав у вiдповiдь.

– Облиш, ми ж демони. Пiдставляти одне одного в нас у кровi. Так же цiкавiше. Кар’ернi перегони й таке iнше. Нiколи б не подумав, що великий Олiвiй боiться малого пацана.

– Я скажу так, Олiвiй, – порушив свое мовчання iще один демон. Вiн був таким високим, що головою майже торкався даху трамваю, а голос низьким та глибоким. – Твоi страхи, то твоя справа. Ти маеш право турбуватися за свою посаду. Хоч Карнiван i каже, що той пацан йому до вподоби, усе ж ми не будемо втручатися, якщо ти захочеш прибрати його зi шляху. Але й тобi допомагати не будемо. Так буде справедливо. Я гадаю, усi згоднi?

Вiн оглянув присутнiх. Нiхто не заперечував.

– Я на це й розраховував, Валхаар, дякую. Я повiдомляю вам, що планую не допустити пiдвищення Алексiоса будь-якими методами i сподiваюсь на ваше розумiння.

Чоловiк похилого вiку ствердно кивнув головою i зник. Решта послiдували його прикладу.

– Давай наступного разу без трамваiв, чувак, – мовив Карнiван i зник слiдом за рештою.

Трамвай №11 залишився порожнiм. Вiн прибув на кiнцеву станцiю «Контрактова площа», наповнився людьми та продовжив свiй звичний неквапливий шлях.


* * *

Деновi здалося, що Алексi стукав у дверi кiлька годин, перш нiж почулися повiльнi кроки всерединi будинку. Дверi вiдчинилися й товаришi побачили пристаркуватого господаря.

– Доброго дня, – голосно та бадьоро мовив Ден. – Ми хотiли б поспiлкуватися з Леонiдом Сергiйовичем.

– Я вас слухаю, – тремтячим слабким голосом вiдповiв старигань.

– Але… – Ден не змiг прикрити свого здивування. – Але ж Леонiдовi Сергiйовичу мае бути тридцять три роки. А ви…

«А ви виглядаете на сiмдесят три», – цю думку Ден залишив при собi.

– Так, це я. Просто трохи не у формi. Заходьте.

Сказати, що всерединi будинок був занедбаний – не сказати нiчого.

Вкритi пилом полицi, зiв’ялi квiти на вiкнах та брудний посуд, розкиданий повсюди викликали в Дена щонайменше вiдразу.

– Сiдайте, де заманеться. Можливо, ви бажаете чаю чи кави?

– Нi, дякуемо, – вiдповiв демон. – Ми вже пили сьогоднi.

– Ну, як вам завгодно. Я знав, що рано чи пiзно ви все рознюхаете й завiтаете до мене.

– Ми? – здивовано запитав Ден.

– Так. Ви ж газетярi? Я знав, що мое… – Леонiд намагався пiдiбрати слова, – як то сказати, «особливе» старiння приверне увагу писак.

– Вiрно! Ми залюбки i з нетерпiнням вислухаемо вашу iсторiю.

– Що ж… точно не хочете кави?

Гостi похитали головами.

– Ну, добре. Це почалося, коли Софiя, моя дружина… колишня дружина, була вагiтна. Лишалося зо два тижнi до родiв, як одного ранку я прокинувся, а ii немае. Нi записки, нi повiдомлення – нiчого. Я обшукав будинок i подвiр’я, але марно. Я навiть не знав, що й думати. У лiжко ми лягли разом, а прокинувся я один. Дивина та й годi. Ще й кiшка пропала.

– Кiшка? – уточнив Ден.

– Так, до нас прибилася кiшечка незадовго до того, ну, десь кiлька мiсяцiв, як усе сталося.

– А бувало, що кiшка зникала на кiлька днiв? – поцiкавився Ден.

– Так, бувало, що десь гуляла, але недовго й завжди поверталася. А останнiм часом взагалi не вiдходила вiд Софii.

– Зрозумiло. То що ж трапилося потiм? – запитав Алексi.

– Їi шукали всi: i полiцiя, i родичi, i друзi. Я розмiщував пости в тих паблiках в iнстаграмi та фейсбуцi, де постiйно викладають, що хтось когось вбив чи щось поцупив чи зник безвiсти. «Вийшла з дому й не повернулася» – писалося там. Що я тiльки не думав…

Леонiд замовк, дивлячись у вiкно.

– Тож, вона повернулася… – порушив паузу демон.

– Так, – здригнувся Леонiд, нiби вiдiрвався вiд далеких думок. – Софiя прийшла додому з дитиною на руках. Але я сумнiваюся, що то моя Софiя… i моя дитина.

– Що ви маете на увазi? Що саме вас смутило?

– Пiсля повернення Софiя постiйно була знервована й нiколи не розповiдала про те, що з нею сталося. На всi моi запитання, вона лише фиркала i змiнювала тему. Я намагався змусити ii все розповiсти рiзними методами. Я благав, скандалив, погрожував пiти. Але iй було байдуже. Сварки були мало не щодня. І з кожною сваркою я ставав усе слабшим i старiшим. Принаймнi, я так гадав. А зараз я думаю, що це було не через сварки, а через дитину.

– Чому ви так вважаете? – поцiкавився Ден.

– Це був наш первiсток. Маленька дiвчинка. Ми вирiшили назвати ii Алiною, на честь матерi моеi дружини. Я нiколи не мав справу з дiтьми й не знаю, як ростуть немовлята. Але Алiнка щодня стрiмко зростала. Навряд чи, це було нормою. Спочатку я не звертав на це уваги. Я був знесилений i здавалося, що проживав день за рiк.

Старигань мовчки пiдвiвся й направився до кухнi. Вiн повернувся з пляшкою вiски та трьома келихами. Його руки сильно тремтiли i здавалося, що вмить усе опиниться на пiдлозi.

– Панове?

– Не вiдмовимося, дякуемо, – вiдповiв Алексi.

Леонiд наповнив келихи та продовжив.

– Проблемою було й те, що Софiя не кликала нашу доньку на iм’я.

– А як вона ii кликала? – запитав Ден.

– Я не пам’ятаю цього iменi. Пам’ять у мене сiмдесятирiчного дiдугана, хлопцi. Але я чiтко пам’ятаю, як вона кривилася, коли чула вiд мене ii iм’я. Наче я обiзвав ii якимось лайливим словом. Я почав пити, скандали посилювалися, але лише з моеi iнiцiативи. Дружинi, здавалося, було однаково iсную я чи нi. Були вони й був я. «Нас» не було. Останньою краплею стало те, що малеча почала ходити всього за тиждень пiсля народження. За тиждень!

Ден та Алексi уважно слухали.

– А наступного ранку я просто прокинувся в порожньому будинку. Родичам сказав, що подав на розлучення. Одразу став ворогом номер один, бо покинув дружину з немовлям. Та ще й через мiй вигляд усi вирiшили, що я алкоголiк i що я промiняв сiм’ю на пляшку. Чутки розпускати – не мiшки тягати. Усi, хто мене знали iз задоволенням перетерли кожну мою кiсточку. Останнi днi я почуваюсь так, наче не прокинусь зранку. Добре, що ви завiтали в гостi i я, нарештi, розповiв свою iсторiю.

Усi трое мовчали з хвилину.

– Можливо, ви маете запитання?

– Так, – мовив Алексi. – Як виглядала ваша кiшка?


* * *

У продуктовому магазинчику, що знаходився в невеличкому старому киiвському дворику й навiть назви не мав, нiколи не було натовпу покупцiв. Загалом то були жильцi сусiднiх будинкiв, яким лiнь пройти зайвих три сотнi метрiв до найближчого супермаркету або любителi свiжоi випiчки, що ii готувала дружина власника магазину. Сам Іван Федорович – власник – пiдробляв щосереди, вiдпускаючи свого единого продавця на вiдпочинок.

Посеред тижня зазвичай спокiйно й багато роботи не передбачаеться, що йому по силах у похилому вiцi. «Першi шiстдесят рокiв дитинства найважчi в життi чоловiка», – жартувала його кохана дружина. Вона так казала й на його п’ятдесятирiччя, i скаже на сiмдесятирiччя, вiн був певен. І вона мала рацiю. Принаймнi частково – цi роки Івану Федоровичу давалися найтяжче.

Вiн сидiв за прилавком i вивчав свiжий випуск щотижневоi газети. Зараз уже нiхто не читае газет. Усi цi телефони, планшети й комп’ютери геть замiнили паперовi видання, якi йому так подобалися, що вiн досi передплачував деякi з них. А нещодавно Іван Федорович надiслав листа своiй дружинi поштою. Хоча воно ще не дiйшло, але обов’язково одного дня вона вiдкрие поштову скриньку, а там буде лист вiд нього з банальним вiршиком про кохання. Ото стара здивуеться! Авжеж, здивуеться. Це тобi не повiдомлення у «вайберi» набрати за секунду, а цiлий поштовий ритуал. Скоро, мабуть, дiти читатимуть про це в пiдручниках з iсторii. Його онук кликав це «доiсторичними плюшками», але Іван радiв, що мав можливiсть користуватися ними. Вiн дiстав олiвця та прийнявся розгадувати кросворд, як задзвенiв дверний дзвiнок.

– О, Максиме, вiтаю.

Високий м’язистий чоловiк, рокiв тридцяти на вигляд потиснув руку власниковi магазину.

– Вiтаю, Іване Федоровичу.

– Тамара якраз сьогоднi спекла тiстечка, як ти i просив.

– Чудово! Я за ними i прийшов. Лiза буде дуже рада.

Продавець нахилився, щоби дiстати з-пiд прилавка замовлення.

– Щоправда, одна з коробочок трiшечки прим’ялася в дорозi. Але з тiстечками все гаразд, – вiн дiстав великий пакет, обережно склав у нього коробки й повернувся до свого покупця.

Максим виглядав дуже напруженим та, здавалося, не дихав, хоча видавав якийсь звук, на кшталт ричання. Обличчя його було багряним, а на шиi здулися вени. Вiн незворушно дивився на Івана Федоровича виряченими очима.



– Що з тобою, хлопче? – у голосi власника магазину звучав неприкритий страх.

Максим вдарив рукою по прилавку – льодяники та жувальна гумка посипалися на пiдлогу.

Вiн вдарив ще кiлька разiв, розбивши велику вiтрину. Розмазанi червонi слiди кровi залишалися на розбитому склi.

– Господи, хлопче, заспокойся! Зроблю тобi знижку.

– Нi! Нi! Геть! Йди геть! – кричав Максим, хапаючись за голову.

Вiн ходив помiж полиць, б’ючись головою об стiни.

– Йди геть! Припини! Припини!

Вiн впав на колiна, трясучись, нiби вiд холоду.

Іван Федорович схопив телефон, щоби викликати швидку, але Максим рiзко здiйнявся на ноги та вибив телефон зi слабких рук. Наповнений злобою погляд був спрямований на переляканого старого.

– Будь ласка, хлопче… Максе… я не знаю, що сталося, але ми ж iз тобою не перший рiк знайомi… будь ласка, йди собi.

Максим схопив старого за шию та щосили штовхнув його на полицю позаду. Непритомне тiло Івана Федоровича привалило банками з консервацiею.

Максим вдихнув повнi груди повiтря, пiдняв телефон та набрав номер.

«Слухаю», – почувся жiночий голос на тому кiнцi.

– Я прокинувся. Термiнова справа. Зiбрати всiх на базi «Киiв».

«О, пане Ла Морт. Так. Усе буде зроблено. Висилаемо посилку».

– Нiчого не потрiбно. Тут усе е. У вас е дванадцять годин.

«Зрозумiло, сер. Усе буде готово».

Вiн натиснув червону кнопку на телефонi.

– Ненавиджу прокидатись, – мовив вiн сам до себе, пiсля чого взяв одну коробочку з тiстечками та направився до виходу, перегорнувши вивiску на дверях, на якiй тепер було написано: «ЗАЧИНЕНО».


* * *

Ден та Алексi стояли бiля ворiт Леонiда Сергiйовича.

– Цiкава iсторiя, – задумливо мовив Ден. – В обох випадках е кiшка.

Алексi мовчав, втупившись в землю.

– Якщо вiрити нашому Бенджамiну Баттону, то за кiлька днiв до Валерiя повернеться його кохана дружина. Чи хтось у ii подобi. А сам вiн перейме естафету експрес-старiння в Леонiда Сергiйовича. Тож, ми можемо почекати кiлька днiв i спiймати тварюку на живця.

– Або напружити мiзки i знайти ii, перш нiж хтось iще постраждае.

– Мое завдання – спiймати втiкачiв iз пекла. Менi байдуже на цих людей.

– А менi нi. Тож ми робимо по-моему.

Алексi тяжко зiтхнув.

– Нiчого зiтхати. Ти сам мене покликав.

– Ох же ж цi людськi якостi. Ну, добре, якi пропозицii?

– По-перше, потрiбно вiдшукати кiшку.

– Як? Розкидаемо всюди «Whiskas»[5 - Wiskas – вiдома марка корму для котiв.]i будемо чекати? Ухти, – Алексi глянув на настил iз невеличких округлих бiлих камiнчикiв бiля ворiт Леонiда Сергiйовича. – Милий тут райончик. Такi охайнi тротуари. І гарнi камiнчики лежать. Усi однаковi, пiдiбранi гарно й добросовiсно. Окрiм цього.

Демон нахилився й пiдiбрав чорний камiнець. – Знайома штучка, от тiльки can’t remember, де я мiг таке бачити.

– Виглядае, наче якесь вiдьомське закляття.

– Можливо… а може…

Алексi зник. Ден озирнувся в рiзнi боки порожньоi вулицi. За мить, демон повернувся.

– Я прогулявся вздовж усiеi вулицi й назбирав кiлька цих штук, – вiн показав Деновi жменю чорних камiнцiв. – Усього на цiй вулицi ще п’ять вагiтних жiнок, але камiнцi лежали лише бiля чотирьох iз них. Гадаю, цi каменi виконують роль мiтки. Отже, хтось помiчае будинок, кiшечка приходить, доглядае жiнку чи, можливо, оцiнюе ii. Можливо, iм не всi пiдходять. Потiм вони забирають жертву й повертають те, що повертають.

– Цiлком ймовiрна теорiя. То хто ж це такi?

– Не маю жодного поняття. І чому бiля подвiр’я однiеi вагiтноi немае цiеi мiтки, також не розумiю.

– То ходiмо, подивимося.

За кiлька хвилин вони вже стояли бiля потрiбного iм подвiр’я.

– Все пристойно. Гарно. Нiчого дивного не помiчаю, – мовив Ден.

– А я помiчаю, – Алексi скорчив незадоволену гримасу.

Навколо будинку росли густi кущi шипшини.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=64830911) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Майкл Баффер (Michael Buffer) – професiйний коферансье. Вiдомий тим, що затягуе звуки про оголошеннi спортсменiв.




2


Брати Вiнчестери – персонажi популярного телесерiалу «Надприродне» («Supernatural»).




3


101 Далматинець – популярний мультфiльм студii «Disney».




4


Круелла де Вiль – головний антогонiст мультфiльму «101 далматинець».




5


Wiskas – вiдома марка корму для котiв.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения